Кітч заведено не любити – принаймні публічно. Його називають дешевим, надмірним, сентиментальним і позбавленим смаку, хоча саме він часто виявляється значно ближчим до масової культури, ніж мистецтво музейних залів.
Пластикові колони, золоті рами, порцелянові янголи, леопард, блиск, псевдобароко і нескінченне бажання зробити "багато" там, де треба зупинитися.
Але кітч значно складніший за просту відсутність смаку. У певний момент художники самі почали свідомо користуватися його мовою, а те, над чим учора сміялися критики, сьогодні опинилося в музеях. То де проходить межа між кітчем і мистецтвом, яке лише вдає кітч? Чому суспільство так легко впізнає несмак іншого і значно гірше – власний? І зрештою, можливо, кітч розповідає про нас значно більше, ніж речі, які ми звикли називати хорошим мистецтвом?
Квитки можна придбати за вказаним посиланням
